hutorjanyn

Статті, які змінили мене. Автор: архиєпископ Ігор Ісіченко, 2001 рік.( Текст )

Перша самостійно прочитана після тривалої перерви стаття польською мовою з «Gazeta Wyborcza» сподобалася. Особливо кінцівка:

«W sobotę wieczorem na placu Michajłowskim, gdzie kijowianie rozstawili na ziemi wielki krzyż ze świeczek, wokół prezydenta zebrała się tylko garstka najwierniejszych sympatyków. Juszczenko jest skazany na porażkę w wyborach, ponieważ - dokładnie tak jak komuniści i radykalni nacjonaliści walczący pod pomnikiem Lenina - żyje przeszłością i wierzy, że rozwiązania problemów Ukrainy trzeba szukać właśnie w przeszłości.

Tymczasem Ukraińców interesuje teraźniejszość. Szykowne dziewczęta, które w piątek i sobotę jak zwykle lansowały się na Chreszczatyku, słynnym kijowskim deptaku, nic nie słyszały o odsłonięciu pomnika Lenina. A w rękach nie miały świeczek, tylko podróbki modnych zachodnich torebek».

Це до глибшого усвідомлення, якими нас бачать іноземці. Вони зовсім не самозакохані тупуваті сноби, що не здатні осягнути тонкощів української дійсності, як це може комусь тут здаватися. Навпаки, буває, що вони вміють розуміти нас краще, ніж ми самі це робимо. Лише не говорять про це прямо, а радше натякають...

Якось у ранньому дитинстві я здивував родичів повідомленням про своє багатство. Ми ніколи не жили заможно, тому рідні поцікавилися, що саме я мав на увазі. Я почав перераховувати людей, які мене оточували: мама, батько, два дідуся, дві бабусі… Дорослі посміялися та запам’ятали. Коли ж 1990 року одним дідусем стало менше, нагадали: дивися, твоє багатство тане...

Цього тижня ми ховали бабусю. Вона з весни, коли вдруге перенесла інсульт, була частково паралізованою та прикутою до ліжка. Щодалі стан її поступово погіршувався, проте все одно смерть виявилася прикрою несподіванкою, хоч лікарі з тої-таки весни попереджали: це всього лише питання часу.

Такий ефект обумовлений, мабуть, тим, що будь-яка смерть, яка стає реалією нашого життя, сприймається як щось аномальне, протиприроднє. Водночас вона ж дає шанс переоцінити щось у житті, скорегувати стосунки з іще живими людьми, пошукати незнаних доти зв’язків із тим, хто відійшов у вічність. Повірити в реальність цієї вічності, в наявність цих зв’язків.

Цього разу також було кілька відкриттів. Разом зібралася вся родина, хоча ніхто нікого не запрошував, усі самі прийшли та допомогли, хто чим міг, попри минулі конфлікти. Мати для себе виявила, що різноманітні клопоти, традиції, обряди, пов’язані з похованням, потрібні, щоби не дати людині надовго лишитися сам на сам із горем. Так само вона гадає, що Бог частковим склерозом оберігає дідуся від глибшого розуміння того, що сталося – вони разом із бабусею прожили 57 років...

А я от замислився над словами з Нового Завіту про те, що невіруюча жінка спасається віруючим чоловіком, а чоловік – жінкою. Ніде ж не вказано, що ця норма діє лише до смерті когось із подружжя? Тобто в Царство Небесне воно має входити або не входити як цілісність, разом – не поодинці. Тож навіть якщо один з тих двох, котрі жили не зовсім відповідно заклику Божому, помер, другий іще має шанс «витягнути» свою половину в кращий світ на собі. Відповідним чином проживши решту своїх днів. І це може стати гарним стимулом для вдівця...

Дещо несподівано для себе згадав про ювілей та про те, як приблизно в ці листопадові дні 2004-го року новітня історія України відбивалася на житті зовсім тоді молодої харківської родини. Щойно в лютому ми з Катериною повінчалися, влітку я завершив навчання в університеті, невдовзі влаштувався на роботу до місцевої інформаційної агенції літературним редактором у щоденну газету і… почалися випробування нашої зеленої, незрілої, зведеної на романтичних ілюзіях громадянської позиції.

До старту неминучих «розворотів про Януковича» в колективі газети тоді поставилися з іронією, але свою роботу виконували спокійно. Проблеми підійшли з іншого боку, коли мого приятеля, виконувача обов’язків керівника власне інформаційного підрозділу та редактора інтернет-сторінки (який був задіяний у роботі штабу кандидата Ющенка) спершу попередили про необхідність дотримуватися «формату», а потім улаштували йому звільнення за надуманим приводом. Наступного дня на знак протесту супроти вчиненої несправедливості я написав свою заяву. Без демонстративного пафосу, без тиску чи прохань, без якихось пояснень колегам – суто тому, що так підказувало сумління. Приятель цей мені давно вже не приятель, опісля він виграв у згаданої контори суд та ще й непогані гроші собі заробив. А я вчинив, може, дурню, але вона належить до категорії тих справжніх учинків, які приємно згадувати впродовж усього життя.

Ранок понеділка, наступного дня після голосування, я зустрічав дома на дивані в статусі тимчасово безробітного. Кількох хвилин перегляду телевізора з оприлюдненням даних ЦВК та включенями наживо з Майдану нам із жінкою вистачило для розуміння: треба їхати… Подалися в штаби Ющенка – там безлад і маразм, такі точно «ідейні» нагадують біблійних заблуканих овець: ніхто нічого не знає, кожен, проте, щось пропонує, постійно ширяться дивні чутки, а штабні працівники займаються винятково збором інформації про протоколи голосування з дільниць області. Виїхати будь-яким чином того дня не вдалося, проте був неабиякий здобуток – ми дістали квитки на рейсовий автобус на ранок вівторка, 24 листопада.

У дорогу вдягаю на себе біло-синю розу київського «Динамо» (як алібі, що їду на матч Ліги чемпіонів із «Ромою») та ховаю в сумку жовто-синю розу харківського «Металіста» (як ознаку приналежності до свого міста на Майдані). На виїзді з Пирятина зустрічаємо припарковану колону автівок із помаранчевими стрічками: їх не пропускають їхати далі працівники ДАІ, водії чекають на депутатів, які мають їх провести до Києва. Настрій у них піднесений – на противагу нашому. Ми на стрьомі. Коли вирушаємо з автостанції, помічаю, що далеко не ми одні в харківському автобусі махаємо їм руками – це дуже тішить. Біля Борисполя та Києва бачимо анонсовані ЗМІ вантажівки, але вони не блокують дороги, тож вільно потрапляємо до столиці.

Далі – Майдан, тоді ще неконтрольована митрополитом Мефодієм Патріархія УАПЦ в Михайлівському монастирі, облога вулиць Банкової та Грушевського, багатоголосе «Ю-ще-нко!» під час обідів у «Глобусі», богослужіння в наметовому містечку, частування чаєм і бутербродами на Хрещатику, заспокійливі дзвінки до Харкова («З нами все добре, не хвилюйтеся, ніяких танків уже не буде, тут усе по-іншому, жодних сумнівів – ми вже перемогли!»), дворазове потрапляння у відеокліп «5 каналу» на культову тоді пісню «Разом нас багато», квартира київської подруги Олени, матчі «Динамо»-«Рома» та «Динамо»-«Металіст», одноденне навідування дідуся з бабусею у Вінниці, повернення до Києва, своєрідні перегукування в метро «Вокзальна» із прихильниками Януковича, білий сніг, чорні барабани, помаранчеві прапори та емоції, емоції, емоції… Майже два тижні життя в ритмі революції.

Правду кажучи, щодалі від перших днів – Майдан ледь помітно ставав усе попсовішим. Тверезе усвідомлення ризику та відчуття небезпеки минулися, подекуди почали траплятися п’яні чи просто неадекватні типажі. До тяжкого постсвяткового похмілля в образі справжньої деградації наметового містечка ми, дяка Богові, не досиділи. Додому повернулися на початку грудня в помаранчевих футболках, із сувернірами-подарунками та новиною про «третій тур». Жодних грошей, зрозуміло, на Майдані ми не заробили, навіть компенсувати фінансові витрати на дорогу (котре, виявилося, можна було здійснити в столичному штабі, показавши вжиті транспорті квитки) ми не схотіли, хоча гроші й були потрібні. Погордували, бо такий побутовий прагматизм аж ніяк не співвідносився із величністю моменту та жертвою, котру ми ладні були принести, якби в ній виникла потреба...

У Харкові виявилося напруженіше: невеличкий мітинг біля Леніна під обстрілом запальничками та сніжками в день одночасного приїзду Ющенка та Януковича, помаранчеві прапори та відповідні заряди, фаєри та сутички з міліцією на домашньому ультрас-секторі «Металіста», конфлікт «на районє» з двома гопами через мою занадто яскраву хусточку… Нові вибори, ейфорія, очікування, ступор нерозуміння, здивування, розчарування, ще більше розчарування, роздратування, збайдужіння, голосування за блок партій «Реформи і порядок» і «Пора» в 2006-му та «проти всіх» у 2007-му…

Які висновки з цього всього можна зробити сьогодні? Чи не шкодуємо ми з дружиною за те, що тоді відбулося?

Я не буду зайвий раз перелічувати загальновідомі здобутки та втрати помаранчевої революції. Скажу просто – аніскільки не шкодуємо. Для мене той час назавжди лишиться дещо наївним, але щирим моментом вибору майбутнього, етапом становлення власної особистості та зміцнення нашої родини, чудовою миттю єднання особистого із загальним. Сенс усього пережитого не може вимірюватися «здобутою свободою слова» чи, тим більше, констатаціями: «переміг наш кандидат» або «в 2010-му Янукович буде вже іншим президентом, ніж він був би у 2004-му». Це для політиків річниця Майдану може бути «роковинами», як обмовився Ющенко в листопаді 2005-го, але не для нас…

Коли ми на Майдані жартома скандували «Не всеремось!» на мотив революційного «Venсeremos!», ми навіть не розуміли вповні, що саме в цих словах було сконцентроване головне відкриття подій помаранчевої революції: ми дійсно тоді не обісралися. Хоча могли. Кожен зокрема, як особистість, і всі ми разом, як народ.

Це було особисте співпереживання разом із тисячами інших людей чудової миті перемоги – світлої, легкої, доброзичливої, радісної та веселої. Якою може бути тільки перемога добра над злом, правди над брехнею, справедливості над беззаконням. І в цьому набутому досвіді є надзвичайно цінна перспектива: відчуття такої перемоги своєю власною є вартим усіх небезпек і боротьби за неї. Цей вислід упевнено можна застосовувати на будь-яких фронтах життя. Ані Ющенко, ані Тимошенко, ані жоден інший довбень-можновладець цього переконання у мене за минулі 5 років відібрати не зміг. І в цьому, я вважаю, є найголовніша перемога мого Майдану.

Новини:
1. На чемпіонаті світу з футболу в 2010 році ми вже точно не зможемо облажатися, відтак наші нерви буде збережено в кращому стані.
2. Олексій Михайличенко нарешті піде тренувати щось більш відповідне своїм здібностям.
3. Слово «Гондурас» оптимально лягає на відомі кричалки на підтримку «Металіста». Приміром, «О Гондурас родной/ мы навсегда с тобой/ ты наша жизнь/ мы голос твой».
4. Наступна офіційна ганьба відбудеться не раніше, ніж за два з половиною роки – на домашньому Євро-2012.

Питання:
1. Нафіга було зливати хорватів?..

Статті, які змінили мене. Автор: Тарас Возняк, 2007 рік.( Текст )

Харківська студія дизайну, брендінгу та промоції 3Z безкоштовно розробила та запропонувала муніципалітету проект нової символіки міста.



( Докладніше з фотками )

Оскільки я категорично відмовляюся від того, аби вважатися журналістом, виникає питання, як саме доречніше можна було б назвати те ремесло, яким доводиться заробляти собі на хліб.

У моєму посвідченні працівника ЗМІ вказано посаду «політичний оглядач». Приблизно відповідає дійсності, але звучить дещо пафосно. На роботі підшукували та придумували інші означення (репрінтер, копіпастер, оператор ПК, контралцевт, рерайтер) – усе не те.

Муки невизначеності тривали, доки не побачив на одному харківському сайті оголошень про роботу назву вакансії: «писатель информации». Це плюспіццот. Мою проблему вирішено. :)

На радощах власне «робоче» дієслово вигадав – «озарплатиться». Здається, теж непогано… :)

Статті, які змінили мене. Автор: Костянтин Левін, 2009 рік.( Текст )

Сьогодні вперше і, сподіваюся, востаннє мав справу з «ПриватБанком». Структура повністю виправдала свою репутацію...

Оголошення про продаж авто Skoda Octavia Tour 2007 року виробництва привернуло мою увагу на одному з автосайтів. Ціна для дворічної машини приваблива – коло 10,800 доларів. Зайшовши на сторінку приватівського сайту, дізнався про певні проблеми: брудний салон, покоцаний передній бампер, розбите вітрове скло. Ну то таке – лікується. Натомість пробіг схожий на реальний, хоч і чималий уже – 81 тисяча кілометрів. Треба їхати дивитися...

Вдруге в житті зустрічаю чоловіка з таким неприємним скрипучим голосом – і вдруге це самовпевнене хамло. Якби я не мав звички вірити в людей, я би послав його подалі ще під час телефонної розмови і продовження ця історія не мала б. Проте ми таки поїхали дивитися цей автомобіль. Як наполіг представник «ПриватБанку», транспортом забезпечував я – на машині мого приятеля.

Приїхали і побачили... Салон дійсно залито чимось гидким, відсутній повністю блок керування лівим бічним дзеркалом, немає полички в багажнику. Але це теж фігня. Гірше те, що заводиться машина не з першої спроби, а звук дає надто голосний, як для двигуна в 1.6 літра. На фотографіях біля банку ця Октавія мала однакові колесні ковпаки, на ділі ж я побачив абсолютно різні колеса – таке враження, що з різних авто.

І це не найгірше. Дивлюся на спідометр і перепитую:
– А сколько пробег?
– Я ж говорил, 80 тысяч.
– А почему тогда тут высвечивается 115 тысяч?!
– Не знаю... Смотрите: на бампере нет никаких вмятин!..

Мабуть, відразу після цієї чудової звістки я мав би витягти завдаток... Але мене хвилювало інше: нічогенька така різниця в 35 тисяч кілометрів для дворічного автомобіля вкупі з усіма іншими виявленими проблемами!

Хлопці з «ПриватБанку», здається, лишилися переконані, що це ми з приятелем такі неврівноважені відморозки, що виповіли їм незадоволення згаяним часом через неправдиво подану інформацію про автомобіль. Відповідали вони відверто нахабно, відтак виникло підзабуте бажання дати в рило. Певне, саме тому вони на перегляди їздять по кілька чоловік, щоби створити чисельну перевагу – закладаюся, вже бували прецеденти...

І на додачу: ціна на авто – це початкова ціна для аукціону, в перебігу котрого вона має зростати. Про підстави власності та можливе оскарження від попереднього власника представники банку не схотіли конкретизувати, обмеживши відповіді на запитання клішованими фразами «Усе чисто» та «Пізно йому оскаржувати»...

Резюме. Я швидше проспонсорую якогось перекупа з «Лоска» чи «Барабана», ніж буду тепер зв’язуватися з конфіскованими заставними авто. І вже точно хрєн з доброї волі матиму будь-які справи з «ПриватБанком».